Архив метки: адвокат господарське право

У межах історичних ареалів забороняється проведення будівельних робіт без дозволу органів охорони культурної спадщини – КАС ВС

У спорах щодо будівництва у безпосередній близькості до охоронної (буферної) зони історико-культурних об’єктів та у межах історичних ареалів міст має бути забезпечений справедливий баланс приватного та публічного інтересів, що полягає у дотриманні суб’єктом господарської діяльності під час виконання земельних та будівельних робіт вимог законодавства про охорону культурної спадщини.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши у касаційному порядку справу за позовом ТОВ (замовник будівництва) до Міністерства культури України про скасування припису, яким позивача зобов’язано припинити проведення земляних та будь-яких інших будівельних робіт з будівництва багатофункціонального комплексу на вулиці Старонаводницькій, 42—44 у Печерському районі міста Києва.

Суть спору полягає у тому, що відповідач, здійснивши візуальне спостереження та фотофіксацію містобудівної ситуації на території за цією адресою та провівши перевірку електронної бази даних документообігу, виявив, що на зазначеній земельній ділянці, яка знаходиться у безпосередній близькості до охоронної (буферної) зони об’єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО – ансамблю Києво-Печерської Лаври та в межах Центрального історичного ареалу міста Києва, проводяться підготовчі роботи з облаштуванням будівельного майданчика без отримання дозволу від Мінкультури, як того вимагають ст. 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини», п. 12 Містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки. На підставі акта, складеного за результатами контрольних заходів, відповідач видав оскаржуваний припис.

Колегія суддів КАС ВС, скасувавши рішення судів першої та апеляційної інстанцій, зазначила, що суди дійшли необґрунтованого висновку про те, що відповідач не дотримався процедури перевірки, визначеної Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності».

Верховний Суд роз’яснив, що Мінкультури, приймаючи оскаржуване рішення, фактично не здійснювало заходів державного контролю, оскільки не перебувало на території будівництва, не здійснювало перевірку суб’єкта містобудівної діяльності, а лише вживало охоронних заходів шляхом проведення візуального огляду та перевірки електронної бази даних.

Верховний Суд також взяв до уваги, що місто Київ внесено до Списку історичних населених місць України (міста і селища міського типу), який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 року № 878. В зонах охорони пам’яток, історичних ареалів населених місць, внесених до такого Списку, встановлено особливий режим регулювання забудови. Зокрема, забороняється проведення будівельних робіт без попереднього отримання дозволу в органах охорони культурної спадщини.

Верховний Суд сформулював правову позицію, відповідно до якої у спорі, що розглядається, індивідуальне право (інтерес), яке виражається у гарантованому частиною першою ст. 42 Конституції України праві на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, протиставляється публічному інтересу, який виявляється у збереженні та охороні історико-культурної спадщини світового значення.

Забезпечення справедливого балансу приватного та публічного інтересів у цій справі полягає у необхідності дотримання суб’єктом господарської діяльності під час виконання земельних та будівельних робіт на земельній ділянці, що знаходиться у безпосередній близькості до охоронної (буферної) зони об’єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО – ансамблю Києво-Печерської Лаври та в межах Центрального історичного ареалу міста Києва, вимог законодавства про охорону культурної спадщини, визначених, зокрема, Законом України «Про охорону культурної спадщини».

Постанова Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 826/12524/18 (адміністративне провадження № К/9901/19255/19) – http://reyestr.court.gov.ua/Review/83799960.

Джерело: Судова влада України

Важливе рішення Верховного Суду у справі про визнання права власності

Верховний Суд, у складі Колегії суддів Касаційного господарського суду, розглянувши у порядку письмового провадження матеріали касаційної скарги ТОВ «Прогрес РЛ» (позивач) на постанову Східного апеляційного господарського суду (відповідач по справі – ПАТ КБ «Приватбанк»), погодився із висновком апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову про визнання права власності на підставі ст. 392 ЦК України, оскільки позивачем не доведено порушення, невизнання та/або оспорення його прав власника спірного нерухомого майна відповідачем, як і не доведено того, що відсутність правовстановлюючих документів перешкоджає у реалізації останнім права на володіння, користування та/або розпорядження спірним об`єктом нерухомого майна.

Про це йдеться у Рішенні Верховного Суду від 13 травня 2019 року у Справі №905/494/18.

Як зазначається в документі, ТОВ «Прогрес РЛ» звернулося до Господарського суду Донецької області з позовом до ПАТ КБ «Приватбанк» (у подальшому змінене на АТ КБ «Приватбанк») про визнання права власності на нежиле приміщення.

Позов обґрунтовано наявністю підстав для застосування положень ст. 392 Цивільного кодексу України (щодо визнання права власності в судовому порядку), а саме посиланням на втрату правовстановлюючих документів на об`єкт нерухомого майна внаслідок дії та бездіяльності представників відповідача та неможливістю у зв`язку із цим підтвердити право власності позивача на нерухоме майно у будь-який інший спосіб, аніж за відповідним рішенням суду про визнання права власності.

Так, між ТОВ «Прогрес РЛ» (покупець) та ПАТ КБ «Приватбанк» було укладено договір іпотеки, за умовами якого іпотекодавець передав в іпотеку спірне нерухоме майно в забезпечення виконання зобов`язань ТОВ «Полімер Трейдінг» (позичальник) перед іпотекодержателем за кредитним договором. На виконання умов договору іпотеки, позивач передав відповідачу відповідно по акту приймання-передачі оригінали наступних документів: договір купівлі-продажу спірного об`єкту нерухомого майна; витяг з Державного реєстру правочинів щодо реєстрації договору купівлі-продажу спірного об`єкту нерухомого майна; витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності; технічний паспорт Міського комунального підприємства Маріупольське бюро технічної інвентаризації» на спірний об`єкт нерухомого майна.

Після припинення договору іпотеки у відповідності до ст. 17 Закону України «Про іпотеку», у зв`язку із повним виконанням ТОВ «Полімер Трейдінг» (позичальник) зобов`язань перед відповідачем за кредитним договором, зняття заборони відчуження нерухомого майна та припинення іпотеки на нерухоме майно, позивач звертався до відповідача із вимогами щодо повернення оригіналів документів, які були передані останньому, у відповідь на що відповідач повідомив позивача, що у зв`язку з проведенням антитерористичної операції на території місцезнаходження Регіональної філії «Донецьке регіональне управління» ПАТ КБ «Приватбанк», останній припинив свою діяльність у м. Донецьк та не мав можливості для вивезення документів на підконтрольну українській владі територію, з огляду на що, повернення витребуваних документів не вбачається можливим.

Рішенням господарського суду Донецької області позовні вимоги задоволено, визнано за позивачем право власності на спірне нерухоме майно.

Водночас, Постановою Східного апеляційного господарського суду рішення місцевого господарського суду скасовано, прийнято нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю, з огляду на те, що позивач не довів існування підстав та обставин, необхідних для задоволення позову про визнання права власності, оскільки по-перше, відповідач не ставить під сумнів наявність права власності позивача на спірне нерухоме майно, а сам позов не містить жодної вимоги саме до відповідача, а по-друге, позивач не доводить неможливість реалізації ним своїх прав, зокрема, наявності будь-яких перешкод та/або обмежень, оскільки відомості про об`єкт спірного нерухомого майна позивача внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що може бути підставою для проведення реєстрації правочинів щодо такого майна.

Верховний Суд, враховуючи межі та повноваження суду касаційної інстанції, встановлені ст. 300 Господарського процесуального кодексу України, здійснивши перегляд судових рішень у справі на підставі встановлених фактичних обставин справи та в межах доводів та вимог касаційної скарги, погодився із висновками суду апеляційної інстанцій щодо відмови у задоволенні позову з огляду на те, що як встановлено судами попередніх інстанцій, позивачем не доведено того, що відповідач ставить під сумнів наявність права власності позивача на спірне нерухоме майно (іпотека відповідача припинена, заборона відчуження скасована, будь-які інші обтяження відповідача відсутні), як і не доведено порушення, невизнання та/або оспорення його прав власника будь-якими іншими особами, що підтверджується тим, що відомості про спірний об`єкт нерухомого майна позивача внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, тобто вказане нерухоме майно належить на праві власності позивачу.

При цьому, Суд зазначив, що обставини втрати та/або неможливості повернення відповідачем правовстановлюючих документів позивача також не можуть обґрунтовувати порушення прав позивача як власника спірного об`єкту нерухомості у даному спорі про визнання права власності, оскільки, як встановлено судами попередніх інстанцій, позивачем не доведено, що останній не зміг реалізувати своє право на володіння, користування та/або розпорядження спірним об`єктом через відсутність зазначених документів, зокрема, отримав відмову у вчиненні того чи іншого правочину або інші перешкоди у реалізації своїх прав.

З повним текстом рішення Верховного Суду можна ознайомитись за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/81785420