Юрист Адвокатського об’єднання ІнТраст Альона Кальчук про проблеми захисту інтересів дітей в контексті практичного застосування Гаазьких конвенцій 1980, 1996 років

21 січня 2019 року, відбулося відкрите засідання Комітету з цивільного сімейного та спадкового права Асоціації правників України, присвячене обговоренню резонансних судових рішень щодо застосування положень Гаазьких конвенцій 1980 та 1996 років.

Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (Текст конвенції можна переглянути за посиланням: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_188), яка застосовується до дітей віком до 16 років, покликана забезпечити негайне повернення дітей, переміщених з однієї держави до іншої. Документ проголошує принцип врахування найкращих інтересів дитини та рівноправ‘я опікунів.

На практиці, мова йде про випадки, коли один із батьків, без дозволу іншого з батьків, вивозить дитину з країни постійного місця проживання до іншої країни, не повертає дитину до місця постійного проживання чи перешкоджає другому з батьків у здійсненні своїх батьківських повноважень.

З огляду на поширеність міжнаціональних шлюбів, які, водночас, часто завершуються розлученнями, справ, що потребують застосування конвенції стає все більше.

Механізм дії документу передбачає, що опікун, права якого порушили, може звернутися до відповідного центрального органу своєї держави, або держави фактичного місця перебування дитини за захистом своїх прав. Якщо місце знаходження дитини в країні невідоме, центральний орган ініціює розшук.

В Україні таким центральним органом є Міністерство юстиції України. Донедавна, саме Міністерство представляло інтереси іноземців в суді з таких питань. Водночас, на сьогодні, таке представництво буде здійснюватися на принципах взаємності: тобто, тільки якщо таке ж представництво здійснила б країна громадянства іноземця стосовно громадянина України.

Що ж до судової практики, то з огляду на різноманітні обставини справ її важко назвати цілком сформованою. Раніше українські суди в таких справах слідували за аналогією справ про визначення місця проживання дитини: залучали органи опіки та піклування, визначали, чи відповідні в опікуна житлові умови, до кого з батьків більше прив‘язана дитина тощо.

Прецедентним рішенням Верховного Суду України від 29 серпня 2018 року у справі № 2-4237/12 даний підхід було змінено.

Фабула справи наступна: у 2012 році позивач (громадянин Великобританії), разом із дружиною (відповідач, громадянка України) та малолітнім сином приїхали до України. Чоловік був змушений поїхати раніше, а жінка з дитиною, які мали приїхати пізніше, так і не повернулися, тому позивач і звернувся із заявою до суду.

Судова справа тягнулася довгих 6 років, однак всі інстанції відмовили позивачу і визнали повернення дитини недоцільним. Аргументи були різні: що дитина надто адаптувалася до свого теперішнього місця проживання, дуже прив’язана до матері, не розмовляє англійською й її переїзд до вже чужої країни попереднього проживання може завдати їй невиправданих переживань та страждань. Окрім того, зверталась увага і на те, що відповідачці неодноразово відмовляли у в’їзній візі до Великобританії. Тобто, у разі повернення дитини до Великобританії, вона не матиме змоги відвідати дитину, чи ініціювати там судовий процес про визначення місця проживання дитини.

Верховний суд своїм рішенням визначив новий підхід до таких справ. Тепер, суди, при розгляді такої справи, не повинні ототожнювати її з справами про визначення місця проживання дитини, адже така справа може бути розглянута лише судом постійного місця проживання дитини, тобто країни, з якої вона була вивезена.

Первинне завдання Конвенції: негайне повернення дитини, що в ідеалі має бути здійснене не пізніше 6 тижнів з моменту звернення (що, на жаль, об‘єктивно не можливо в українських реаліях).

Документ передбачає лише 4 виключення:
— дитина досягла 16-річного віку, або такого віку і рівня зрілості, коли слід враховувати її власну думку;
— звернення відбулося пізніше одного року з моменту вивезення дитини з країни та є дані, що дитина прижилася в своєму теперішньому середовищі;
— Позивач не піклувався про дитину на момент виїзду, дав згоду, навіть мовчазну, на її вивезення та проживання в іншій країні;
— існує серйозний ризик того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння фізичної, або психічної шкоди, або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

З огляду прочитання міжнародного документу такий підхід правильніший, адже він позбавляє суд необхідності розбиратися в численних, не значущих для даної категорії справ, фактах. Однак, з погляду врахування інтересів дитини, питання залишається відкритим.

Слід зазначити, що Європейський суд з прав людини закликає в таких справах знаходити баланс найкращих інтересів всіх сторін. На жаль віднайти його досить не просто.

Також, виконати подібне рішення про негайне повернення в Україні, досить складно. Справа в тому, що повернути дитину по суті можна лише добровільно. Зрозуміло, що таких випадків мало і виконавчі провадження тягнуться роками.

Конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 року, яка застосовується до дітей віком до 18 років, є менш вживаним правовим інструментом, хоча з кожним роком і набуває більшої популярності. Конвенція забезпечує визнання та виконання рішень іноземних судів, компетентних вирішувати питання опіки, піклування, проживання, доступу до спілкування, матеріальних компенсацій, що стосуються дітей.

Підсумовуючи, хотілося б зазначити, що сімейні справи не проста і неоднозначна матерія, адже доведення подібного конфлікту до судової інстанції завдає шкоди в першу чергу дитині. Водночас, якщо без суду все ж таки не розібратися, не варто нехтувати допомогою кваліфікованих спеціалістів.

Похожие

Оставьте комментарий